Коли я був маленьким (а було й таке — при чому не тільки за віком, а й за розміром), я любив слухати історії, які мені розповідали бабуся або мама. Казки, легенди, оповідання. Особливо перед сном. Значно пізніше я дізнався, що сон служить для того, щоб мозок зберіг пережите за день в області довгострокової пам’яті. Мабуть через те, деякі з цих історій я пам’ятаю й сьогодні. І не тільки історії, а й де сиділи мама чи бабуся, якій світильник був включений, якого темного кутка кімнати я боявся і так далі.
Чому не можна терпіти?
Якщо говорити про оповідання на ніч, чомусь я як і раніше пам’ятаю історію про американського індіанця, який потрапив в полон до білих, не пам’ятаю кому. До білих негідників (так я запам’ятав). «Його зв’язали і катували, припікали його оголене тіло розпеченими металевими прутами. Але жоден мускул не здригнувся на його обличчі». Пам’ятаю, що маму дуже захоплювала історія, яку вона сама ж мені розповідала неодноразово. Ну і звичайно ж мене захоплювала розповідь про мужність представника корінного населення Дикого Заходу. Жоден м’яз не повинен здригнутися. Не дай, Вакан Танка, кому-небудь побачити твою незручність, незгоду або біль.
Терпів я з тих пір всіх і вся. Тому що це дуже красиво — терпіти.
- Коли б’ють. Закусити губу до крові.
- Коли принижують. Бути вище цього.
- Коли використовують. Бути щедрим і давати ще.
- Коли знецінюють. Намагатися довести свою цінність.
- Коли обманюють. Давати ще мільйон шансів.
- Не ображатися.
- Не злитися.
- Не давати здачі.
- Не закриватися.
- Ставитися з розумінням і прийняттям.
Одним словом — терпіти. Терпіти — це «по-людськи». Все інше — ні. Сарказм.
Навіщо ми терпимо?
Одне з моїх улюблених і найбільш, з моєї точки зору, корисних питань, яке може поставити вам психотерапевт — або Ви самі собі, при належному тренуванні — звучить дуже просто: «Для чого?».
Спершу я знав «для чого» мені терпіти. Мені так здавалося.
Але в міру того, як я терпів, від того, що і як довго я терпів, мені ставало все менше і менше стерпне це терпіння. В якийсь момент (а він приходить рано чи пізно, якщо Ви терпите досить довго і терпляче) я більше не міг собі відповісти на питання «для чого?». Так само як і не міг зрозуміти, що ж тут гарного. Хоча, можливо, Ви вже читали про те, як страждання і складності оспівані в літературі, якій дітей навчають в школі.
Так сталося, що 5 травня, в минулому році, я вперше потрапив в країну, де білі негідники з давньоъ маминої історії, колись змусили проявити місцевого корінного жителя Північної Америки чудеса терпіння. А ще раніше, перед цією поїздкою, так сталося, що одна з моїх дорогих вчителів, Janae Weinhold, сказала мені: «Діма, ця поїздка змінить твоє життя»…
Ця поїздка змінила моє життя. Дуже багато в чому.
Я дізнався, що чекати і терпіти — це не одне і те ж. Що чекати краще, якщо Ви домовилися, чого саме і як довго. Що не відповідати ні «так», ні «ні» — це відповідь. Що не вибирати і не приймати рішення — це такий вибір і таке рішення. Я дізнався, що немає нічого «само собою зрозумілого». Ну або як би Ви переклали «being taken for granted»?
І розучився — розучив себе — терпіти. Як колись навчив себе після історії про полоненого індіанця з Дикого Заходу.
